Ірен Роздобудько

Ірен Роздобудько – українська письменниця, сценаристка, журналістка, лауреатка премії «Коронація слова», викладачка кінодраматургії в Київському університеті імені І. К. Карпенка-Карого.

З українською письменницею Ірен Роздобудько розмовляє Наталія Чинталян

Дитинство і початки творчості

Ірен – це ваше справжнє ім’я за паспортом?

– Так, це ім’я у моєму паспорті. До слова я не Ірена – я Ірен. Завжди наполягала на цьому і наполягаю. Мій батько був закоханий у твір та у героїню роману «Сага про Форсайтів» – Ірен Форсайт (сміється – ред.). Мама дуже ревнувала до тієї героїні. Коли мене записували в РАЦСі, ледь не дійшло до бійки – у Донецьку не було такого імені, особливо без «а» . Але тато витримав після години суперечок. Часом люди вважають, що це псевдонім, але ні – це м’я за паспортом.

Ви колись порівнювали своє життя з героїнею?

– Коли мама прочитала історію Ірен Форсайт, вона зрозуміла, що це незвичайна жінка з непростою долею. Мама вважала, що ім’я може формувати долю і тому була проти. Думаю, вона мала рацію. Моє особисте життя теж було сповнене цими всіма пристрастями, справжністю і це все – йти до кінця. Я думаю, що так, вплинуло і зараз я цим пишаюсь.

У дитинстві ви любили слухати казки від батьків?

– Швидше навпаки – я була тією, хто розповідав. Говорила без зупину. Навіть наодинці з собою. Коли у дворі не було дітей, вигадувала історії про квіти, трави. Коли сестра хворіла, я читала їй «Кандіда» Вольтера – спочатку текст книги, а потім мені ставало нудно, і я починала вигадувати власний сюжет. Я домислила у сім років. (усміхається – ред.) Сестра помітила і каже: «Стоп, а такого не було…» Мені довелося зізнатися – я ж це вигадую.

Що тоді вирувало у думках майбутньої письменниці?

– Тоді я мріяла… робити морозиво! Поряд із нами була гастрономія, де жінка в білому халаті вмикала машину, з якої текла біла солодка маса у склянки. Я мріяла це робити. Дитинство не було безтурботним. Батьки кілька років працювали в Німеччині, а я жила з бабусею. Коли вони повернулися, були мені незнайомі. Тобто багато в моєму житті було таких подій, які спонукали більше думати, більш страждати чи переживати. Хоча всілякого бешкетництва теж вистачало.

Чому ви вже не пишете поезію?

– Я писала російською, публікувалася в «Комсомольці Донбасу», відвідувала літературну студію імені Сосюри. Вірші були для мене справою життя і смерті. Я казала мамі: «Це не радість, це біль. Я можу спитися, можу померти, як Мандельштам, як Цвєтаєва». А вже згодом прийшло захоплення Ліною Костенко, Вінграновським. У Києві з’явилася потреба самоідентифікації – хто я, чому ми говоримо російською, хоча ми українці? Поезію відчуваєш, її не конструюєш. Прозу можна будувати. Українська для мене – це море, в якому я відчуваю кожну хвилю. Російська – як ніж у маслі. Мені це не цікаво.

Дебют письменниці

Ви пам’ятаєте свою першу книжкову публікацію?

– Я боялася йти з рукописом до видавництва, тому надіслала текст на анонімний конкурс «Коронація слова». Підписалася чоловічим прізвищем. Отримала перше місце – це був детектив. Потім усе пішло природним шляхом – книжка, публікація. Можу розповісти тільки про свої нинішні емоції. Я не хочу, щоб книжки виходили. Насправді це дуже страшний момент: твої думки, твоя дурість чи розум, чи твій „стриптиз на папері”. Я дуже чекаю зараз виходу книжки, але теж думаю хай би, ще трошки не виходила. Адже я вже повністю себе випущу до людей і нічим не буду захищена.

Чи був такий період, коли ви вже відкрили двері до книжок, але не закрили двері минулої діяльності (праці в кав’ярні, в цирку, відео інженер в кіносалоні…)?

– Ви знаєте, не було такого часу, все відбувалося органічно. Я працювала шпрехшталмейстеркою (конферансьє)  в цирку, журналісткою. Сьогодні молодь має стратегії, вчиться просувати книжки, будувати комунікацію. Тоді цього не було – ми діяли інтуїтивно. Трохи їм заздрю – по-доброму.

З ким із письменників ви хотіли б поговорити?

– З Міланом Кундера – але через героїню моєї книжки, не особисто. Не люблю бути фанаткою. Колись у мене був кумир – поет, і коли мала змогу зустрітися з ним – втекла до туалету.(сміється – ред.) Я дуже люблю Маргарет Етвуд, дуже щаслива, що вона жива. Але перед тим, як з нею познайомитись – дай Боже, може колись буду в Канаді, вона буде здорова  – я б хотіла, щоб й вона знала, що я не з вулиці прийшла до неї.

Хтось із вашої родини залишився в Донецьку?

– Я забрала маму в 2014 році. Залишився тільки мамин брат із дружиною. Ми не говоримо на політичні теми – він старий, дуже хворий.

Чому ви вирішили переїхати до Києва?

– Я завжди була самостійною. Батьки розлучилися, мама дала мені багато свободи. Вже з сьомого класу я приймала власні рішення. Така зараза була, але я була слухняна.

Про слово та діяльність молодих письменників

Що для вас означає слово?

– Слово – це Бог. Це магія, музика, запах, рух. Коли я обираю книжку, мушу відчути мурахи вже в першому абзаці. Для мене слово – це жива істота, з якою треба спілкуватися з повагою. Коли пишу, маю відчуття, що це воно веде мене – а не навпаки.

Що ви думаєте про молодих письменників?

– Вони фантастичні – організовані, підтримують одне одного, знають, чого хочуть. Коли я в їхньому середовищі, іноді здається, що вони доросліші за мене (сміється – ред.). У них немає тієї бунтарської енергії, яка була у нас – але це добре. Ми хуліганили, а вони можуть любитись і творити. Побажання молодим письменникам, не просто писати слова, а розуміти що це інструмент. Подібно до струн на скрипці, ти можеш поранитись в кров.

Аудіокнижки – це біч нашого часу?

– Я за, якщо тільки це не піратські версії. Світ змінився, люди слухають книжки в русі. Завдяки аудіокнижкам книги живуть. Шкода лише, що автор не отримує з цього навіть гривні. Наприклад я могла більше донатити. Хтось слухає їх у машині, хтось на прогулянці – і я радію, що мої книжки продовжують жити завдяки слухачам.

Чи можна сьогодні жити лише з письма?

– Я не люблю слово «письменник». Щоб утримувати себе, треба мати інші джерела доходу. Інакше можна стати пародією на самого себе. Завжди треба мати запасний аеродром.

Як ви хотіли б називати свою творчість, якщо не «письменниця»?

– Я – людина, яка говорить до інших через літери на папері (сміється- ред.). Якщо я скажу, що я письменниця, Бог може «перекрити кран» – тому краще говорити тихо й просто писати далі.

Кіно, сценарії та викладання

У вас були проблеми з авторськими правами?

– Так, але більше з браком етики. Так сталося з екранізацією книги «Тут і тепер» –  мій сценарій було переписано чотирма людьми. Компанія отримала фінансування завдяки моїй роботі. Чесно, я була в шоці. А якби це було зроблено по-іншому, якби подзвонили і повідомили – а знаєте, ми виграли з вашим сценарієм, вітаємо, – я б зрозуміла. Мене привітали, все чудово, серіал багатьом сподобався. Мені, ні. Тобто нам потрібно по-людськи вчитися комунікувати.

Ви дуже багато створюєте історій для кінострічок, зокрема навіть в книгах „Ґудзик”, „Я зніматимусь в кіно” згадуєте цю тематику. В дитинстві відвідували театральні гуртки, зіграли епізод в фільмі „Ґудзик”. Чи живе мрія стати акторкою й сьогодні? Яку роль хотіли б зіграти в кіно?

– По-перше, я думаю, що я дуже погано б зіграла. В „Ґудзику” в мене був епізод, я була в красивій сукні, в червоному шалику. Йду там кудись, без слів. Знімалася в фільмі „Таємничий острів” Володимира Тихого, теж у „Подвійний Емельман”. Це повнометражка, яка так широко в Україні не була показана, а закордоном. Я там навіть і слова кажу, але це дуже погано, цей шматок вирізано. Тому я не хочу. По-друге, єдине, мені б цікаво було знятися в камео. Колись хотіла зіграти Марію Стюарт. Я знала, що зіграю краще за всіх. Знала її всі монологи Шиллера, навіть і зараз пам’ятаю. Мені здавалось, це геніально – сама с собою перед дзеркалом.(сміється – ред.) Ну якщо не Марію Стюарт, тоді нікого.

Як ви почали викладати?

– В цей же період я познайомилася через свого чоловіка, з зав. кафедрою університету імені І. К. Карпенка-Карого, Валентином Марченком. Він мені запропонував викладати драматургію студентам. Я відмовлялася спочатку, та він мені сказав, що в мене вже чотири фільми на полицях лежать, досить цікавих. Вказавши, що я дуже вже багато знаю, ось так воно випадково і сталося.

Які поради ви даєте студентам?

– Читати, слухати хорошу музику (класичну бажано), дивитися хороше кіно. Бути собою – не боятися зізнатися, що чогось не знаєш. Говорити, навіть якщо «не те». І не брати – ні чужих ідей, ні чужих страхів.

Чого сьогодні бракує українському кіно?

– Мене (сміється – ред.), та я туди більше не піду. Мені здається, що не вистачає професіоналістів і теорії. У нас є чотирнадцять структур фільму – хто про них пам’ятає?

Є такі цікаві форми, які застосовуються в європейському, голлівудському кіно. Я їх бачу, це дуже смачні речі. Ти зараз скажи режисеру якомусь…, я не знаю хто підтримає твою розмову. Тому я підтримую її зі своїми студентами. А вона дає можливість зробити кіно глибшим, об’ємнішим, такого високого, хорошого рівня. Коли ти знаєш механізми. Але це все буде.

Війна, волонтерство і нові книжки

Як змінилося ваше життя після 2022 року? Як часто займаєтесь волонтерством?

– Я залишилася в Києві. Вела заняття, тримала ритм. Допомагала, донатила. На п’ятий день війни надіслала за допомогою волонтерів, дитячі книжки, для евакуйованих дітей до Литви. Діти їхали в Литву і з ними їхали наші українські книжки. І зараз коли звертаються, я намагаюся у всіх таких акціях брати участь, багато письменників роблять і більше. Дуже вдячна нашим друзям волонтерам, воїнам, які нас з чоловіком в 2023 році повезли на… (ми не доїхали до Часового Яру, бо там нас далі не пустили). Вважаю, що писати про війну чи згадувати лише в одному рядку, можна лише тоді, коли ти бачиш HIMARS, який летить просто над тобою. І ти це бачиш –  ці емоції описати.

Як часто ви пишете сценарії на замовлення і в стіл? Що очікувати читачам, глядачам нового?

– Насправді, я дуже пишаюся тим, що в мене кілька сценаріїв і вони дійсно лежать не в моєму столі, а на хороших продакшенах. Вони дорогі, їх не реалізуєш в одній кімнаті і короткі діалоги в них, не такі прості. В столі – в хорошому розумінні. Сценаристика  – це заробіток. Це як я кажу студентом, це ремесло. Тому треба брати замовлення безперечно. Я зараз вже не беру, я відійшла від кіно, я хочу книжки писати. Тільки коли до мене хтось прийде, скаже Ірен, я тобі вірю, я тебе люблю і давай „замутим”. Я буду горіти цим.

Чому такий контраст з обкладинкою та тим, що написано в  середині книги “Райські яблучка”?

– Ну тут же яблучка, вони на яблуку летять – ангели перемоги. А тут сидить на хмаринці ангел майданівський, бо це мій проєкт. Але я не художниця, це все вітражі. Це я малюю на склі, на нервовому грунті. І мені хотілося, щоб обкладинка не мала занепадницького настрою, щоб була оптимістична.

Переклад вашої книги Прилетіла ластівочка на польську мову – це ваше рішення?

– Ні. Це був сюрприз від видавництва. Вона є тільки по замовленню. Я б хотіла, щоб вона може в польських книгарнях стояла. Дай Бог, щоб книгу замовляли.

Які книжки вийдуть найближчим часом?

– Нова книжка вже здана у видавництво Vivat. Інша – дуже дивна – вже у передзамовленні. Це роман, фрагмент якого став основою фільму “По-людськи”, нагородженого в Канаді за кращу режисуру. Працюю над ще однією – поки що це секрет.

Мистецтво в XXI столітті формує цілий світогляд людини. Яка мета вашої творчості?

-Я книжку заради книжки, писати не буду. Світ у нас такий емоційний з одного боку, а з іншого – байдужий. Твір в XXI сторіччі мені здається, мусить відіграти роль якогось інструменту. Це не можуть бути просто літери які ти читаєш і забуваєш через півгодини.

Ви хотіли б мати бібліотеку?

– Ох, яке цікаве запитання. Ні. Я б хотіла відкрити кав’ярню на трасі, називалася би „Омлет”. Може якась заправка, теж не погано. Траса. Машини. Я роблю омлет. Це таке усамітнення на трасі і водночас коли довкола життя.

Дружба в літературному середовищі

Кажуть, що в шоу-бізнесі дружби не буває, а чи існує дружба в літературному світі?

-А тут від людини залежить. Нещодавно хтось мені сказав: «Не думай, що тобі не заздрять – тобі заздрять». Але я не бачу таких людей у своєму середовищі. У мене є друзі, яких я дуже люблю – Леся Вороніна, Галя Вдовиченко. Можу вдень, вночі здзвонитись і поговорити. І є такі товариші вірні, і люди яким я просто радію. Радію коли виходять багато книжок. В мене буває роздратування іноді.

А від чого  це залежить?

– Від поганого письма. А ще знаєте від чого… Це окрема тема, вона мене лякає і приваблює. В мене є підозра, що ШІ дуже багато допомагає, тексти гладкі наприклад. Тому я до слова ставлюсь з великої літери. Власне, через це намагаюсь писати більш інверсивніше, щоб ніякий інтелект туди не вліз.

Як письменники тренують себе перед написанням тем контроверсійних?

– Якщо ми будемо віддавати свої твори, то в нас не буде ні Чака Паланіка свого, ні Міллера, які висловлюють свою думку. Буде цензурована література. Я думаю, що письменник може писати про все, те що він відчуває вирішувати читачеві. Підіймати будь-які теми і навіть висловлювати протилежну думку. Так, буває страшно, бо це йде в розріз з тим, що прийнято в суспільстві. В письменників є досить така цікава штука – не ідентифікувати автора з персонажем. Тому, підбирати слова спеціально, для того, щоб не образити читача, це не свобода.

Як ви сприйняли ситуацію, що сталася на книжковому ярмарку з Лесею Ворониною?

– Це мене вразило. Я переживала за Лесю. У нашому суспільстві досить іскри. Я вчу студентів: якщо чогось не бачив і не чув – не суди. Ти можеш не бути злим, якщо ти не чув і не бачив.

Особисте життя Ірен Роздобудько:

Ви досить зрідка згадуєте про своє особисте життя, я розумію і поважаю це. Та дозволю собі запитати, чи можете розповісти історію знайомства з вашим чоловіком, теж поетом Ігорем Жуком?

– Я вчора про це думала. Я дуже часто думаю про Ігоря, про те, що це нереально… Уявіть, дівчинка дев’ятикласниця, в Донецьку, яка не має виходу на свою зграю. Яка замкнена на книжках і танцях божевільних, в Макіївці. Приходить зі школи, знімає форму, вмикає телевізор, тому що завжди в цей час я дивилася науково-популярні фільми. Це був фільм Фелікса Соболєва „Сім кроків за горизонт”. На екрані виникає худе таке створіння, старше, з гітарою і співає пісню. Намащуючи батон згущенкою, я дивлюсь на цього хлопця. Все. Минає кілька років. Моя подруга Лариса Денисенко каже мені, що Ігор Жук був в неї на передачі. Що ми як одне ціле. Прекрасно. Інша подруга -Леся Вороніна, каже подібне і пропонує знайомство. Кажу, що я не по цих справах. Моя донька йде на концерт Ігоря і каже – (мама він співає про тебе, що ти тут сидиш?) – нуль емоцій. (сміється- ред.) Слухаю по радіо його пісні і кричу, красиво кричу – (я тут!) Ми  ходимо на одну роботу, в одну їдальню. Я працюю на радіо, він працює теж на радіо – в нас одна начальниця. І ми ніяк не зустрічаємося. А потім це відбувається, як ніби я увімкнула телевізор і побачила це все.

Ви дуже багато писали про жінок, для жінок, жіночі романи. Багато ролей на себе в житті взяли, проживаєте. А що означає для вас бути мамою?

– Доньок в нас три: Яна, Оксана і Леся. Моя донька Яна, була разом всі мої випробування. Бути мамою – це завжди бути зі своєю дитиною і в біді, і в радості. Коли я поїхала в Київ, на підмогу, до своєї вже подруги Люби Трофімової, мені казали, ти залиш доньку там поки в Донецьку. Поки влаштуєшся, а потім забереш. Це було для мене неможливо. Пам’ятаю, вона в лютому в Дніпро пірнала. Там жах, як холодно було. Фарбувала волосся в зелений, пробивала цвяхами п’ять дірок в вухах… Щоб вона не робила, я завжди на її боці була. Коли вона знімала кімнату разом з подругою, в сімнадцять років я їй дозволила, відпустила. Мені дуже було страшно, але я не показала. Тобто вона мені дала свободу і собі сама обрала самостійне життя. Тому, це завжди бути на боці дитини і завжди давати свободу.

На останок нашої розмови, попрошу вас прочитати ваш український вірш.

Поета вбити – справа не важка.

Він сам іде на поклики рушниці

Чи хворий, чи здоровий, мов з в’язниці,

біжить у ніч, гукнувши візника

Якщо ж коней нема і час завис

у колі забуття і істерії,

Він в кнайпі миє кухлі для гульвіс,

поеми декламуючи повіям.

Коли ж і цей скінчиться пірует

постане вибір: гульбища чи вирій

серед брехні і ледарства поет

знайде веселий спосіб стати вільним…

І вічний шлях  –  крізь сни і табори.

І вічний страх  –  прислужувати хамам.

І вічний гніт – зі світом говорить.

І вічне – понад вічністю – кохання…